Давайте поміркуємо… Яку роль в театрі життя ми відводимо самі собі? Актора, режисера, статиста чи, можливо, тільки глядача? Якщо нам належить грати в цьому театрі, то мабуть, дуже важливо грати ту роль, яка подобається саме нам, котра робить наше життя яскравішим, емоційнішим, цікавішим.

Як це не банально, але свою Роль, коли тобі вісімнадцять, ми бачимо зовсім інакше. Ніби рожеві окуляри – головний атрибут нашого сценічного костюму, а ми головні актори. Мріємо, будуємо плани на майбутнє, так ніби цей «аксесуар» завжди буде присутній у нашому житті. І наші ролі, теж мають своїх глядачів – батьки, подруги, однокурсники, перший хлопець… Тоді, для кожного ми грали з таким натхненням, так відверто і чесно.

Але, поволі окуляри міняють свій колір і ми починаємо розуміти, що у кожного є СВОЯ сцена, роль, спектакль і глядачі. Навчання, сесії, дипломи, одруження, народження дітей – ці акти нашої вистави під назвою ЖИТТЯ змінюють один одного і ми набираємось досвіду, мудрості, що(головне) зовсім не заважає нам далі мріяти!!!

Сцени першого юнацького кохання, інститутських «баталій», поволі змінились на Тихе Домашнє Гніздо, де новизна стосунків спонукає нас виконувати свою роль – ніби ми намагаємось отримати «Оскар».

А роль люблячих батьків повинна виконуватись паралельно з роллю турботливих дітей, і вони мають бути виконані дуже сумлінно (Чи ж не доводилось вам, будучи молодою сім’єю, розриватись між батьками, що часто мешкають в різних містах, та поділяти відвідини рідних на : Паску – у моїх, а Різдво у твоїх?!) Так, на цих сценах ми знаходимось вже не самі, поруч з нами інші актори, і якість спектаклю залежить не тільки від нас.

Такий калейдоскоп дає нам змогу приміряти на себе інші ролі, та інші посади в театрі життя. Згодом, приходить розуміння того, що ми вирішуємо стати режисером! І робимо спроби втілити свої мрії!

Однак, найголовніша наша роль – це роль Жінки! Звичайно, доводиться працювати костюмером (пришиваючи загублені ґудзики до платтячка доні, чи систематично підшивати штани синові, що так непомітно і швидко виріс). Буває, доводиться бути директором, плануючи чергову відпустку, чи обираючи навчальний заклад для дітей. Чи навіть, декоратором – вибираючи колір стін для власної спальні, чи меблі до дитячих кімнат. Інколи стаємо глядачами (що зовсім не приваблювало нас в юності), спостерігаючи за роздумами та стосунками наших дітей, що вже підросли. І, звичайно ж, ми стаємо виконавицею головної ролі, аби наш мужчина не забував для кого співати «серенади», боротись з «млинами» та підкоряти нові «вершини».

Та яку б роль не приготувало нам життя – ми можемо бути ким завгодно, але в жодному випадку ні атрибутом, ні декорацією до чужої вистави ставати не варто, якими б розкішними та вишуканими вони не були.