Мій син завжди був чемним хлопчиком, але коли він досягнув підліткового віку, з ним стало дуже важко спілкуватись. Говорю йому щось, навіть кричу, а він ніби не чує. Надягне навушники – і сидить собі за комп’ютером або на вулицю з друзями виходить. Ніби я для нього зовсім не авторитет…

Саме в один з таких періодів до нас приїхала бабуся (моя мама). Побачивши як я спілкуюся з сином, вона жахнулася. Що ти робиш? Ти ж його зовсім від себе відштовхнеш! Потрібно, говорить, звертатись до нього не криком а пошепки. Тоді він прислухається: цікаво ж взнати про що мова. І в очі дитині слід дивитися під час розмови. А якщо він зайнятий комп’ютерними іграми і не відводить погляд від монітору, то попередити його, що через п’ять хвилин буде серйозна розмова, нехай відволічеться не надовго. Тільки очі в очі можна передати свої думки і переживання.

Я посміхнулась: мовляв, радити завжди легко. Але дуже здивувалась, коли мамина порада дійсно допомогла. Вперше за довгий період я нарешті змогла поговорити з сином по душам. Ось така сімейна психологія.

Ольга