Про чай. Без цукру…

«Жизнь без мужчины – без сахара чай» – співала ще на початку своєї кар’єри Вєрка Сердючка. Хм, а як бути тим, хто любить чай без цукру? Тим, хто сам обирає «терпке» і «недобре»? Власне, – це мабуть доля: життя без цукру.


Міцний зелений чай, гіркий і незвичайний. Він приносить неабияку насолоду. Та лише тим, хто розуміє його сутність. Це насолода феміністок. Жінки, які проміняли солодкий напій на гіркоту, навчившись кайфувати від кожного ковточка, що перевертає все навколо, викликаючи ще більшу спрагу, змушуючи здригнутись і хотіти ще. Забули своє ніжне єство, плануючи кар’єру, задихаючись від залпом випитої роботи, загнавши себе у суто чоловічий світ джинсів, техніки і заробляння грошей. Спершу чай терпкий. Ти плачеш, ковтаючи його, та нічого іншого просто немає. Але з часом цей світ починає приносити таке задоволення… Відчуття самодостатності, відповідальності за своє життя, власності себе самої – сильної, що вже здається, ніколи не захочеш цей суто свій світ розбавляти чоловіком. Як, навіщо? Він вторгнеться у життя, захоче переробити щось на свій лад. Ні, він все захоче змінити, підлаштувати під себе. Замінить зелений чай чимось своїм, підсолодить… Адже він – закон! І що далі?

Це збочення – пити зелений чай з цукром. Відмовитись від нього, перейшовши на пакетики? Вільні великі листочки заточити, перетворивши мало не на порох? Тоді доведеться запастись цукром. Розбавляти ненависний чорний чай з пакетика таким же ненависним цукром. Звикати до всього нового і такого огидного раніше. Можливо, скоро ця звичка закарбується. Можливо, скоро полюбиться цукор і його захочеться ще. Але це лише «може». А може широке і глибоке (з польської – «море»). На хвильку згадається чашка зеленого чаю. Дні, коли носилась, як білка в колесі, без сніданку, обіду і вечері, але чай, терпкий, до якоїсь міри навіть трохи противний, та такий бажаний зелений чай завжди мав місце у тих днях. Зупинялась на хвильку не для ланчу, а для того, щоб по-справжньому відчути цей дивовижний смак. Він такий вільний…

Знайти золоту серединку і задовольнитись зеленим у пакетиках? А це вже мазохізм. Це самобичування – нагадувати собі волю, бачачи її крізь грати паперової оболонки скалічених листочків, втішаючи себе, що це лише для їх блага. Інакше вони просто пропадуть, розсіються; будуть всюди, лише мішатимуть насолоджуватись всіма присмаками і не дадуть справжньої користі. Точно – присмаками! Натурального смаку вони вже не мають. Лише його слабкий відтінок. Адже вони перемелені. Вони вже втратили головне – цілісність, за що їх так колись любили.

«Шлюб – єдиний дозволений законом вид рабства» – вважав Д. С. Міль. Насправді ж суть цього рабства зовсім не у щоденному готуванні, пранні білизни і турботі про всіх і всю. Можливо, німецькі шовіністи і вважають за головне для жінки «кіндер, кірхе, кюхе», та ми не там. Наші – це взагалі окрема тема для розмови. Дають у чай незліченну кількість цукру, люблячи себе самого. Хай би спробували від цього відмовитись! Слабо? Звичайно, хто ж захоче втрачати насолоду заради когось? Їм можна залишати все як є, підлаштовуючи нас до цього. А навпаки? Наші або ж змусять свою половинку зовсім відмовитись від чаю, або дадуть їй річний запас улюбленого, припасши для себе окремо баночку меду. Найгірше для нас – останнє. Пити свій зелений чай всюди, як і раніше. Та тільки прийдеш додому щоб по-справжньому ним насолодитись, а тут якийсь вінніпух, зі своєю згущонкою. Сидить в стороні і спокійно поїдає її солодку, дивлячись на тебе, кайфує. А ти не можеш, тобі вже огидно гірко, по-справжньому. Вже не відчуваєш цього потягу до зеленого чаю, ненавидиш його. А що медведику? Він має свій світ. Він ділить з тобою житлову площу, спальну і паспортну. Але їсть свій мед, дозволяючи тобі все інше. Для чого це? Та просто, щоб люди не казали погано. Ти вже і підлаштуватись готова. А йому все рівно. Він не хоче ділитись ні медом, ні згущонкою. Хотіла свій зелений – насолоджуйся і далі! Не хочеш і пакетиків? Може тоді кави? Її можна зі згущонкою пити. Та й з медом – не найгірший варіант. Варто спробувати. Це буде щось зовсім інакше на смак, колір і відчуття. Та таке ж сильне, збуджуюче, і невиносно гірке. А що – це ідея. Варто спробувати. Але ініціатива теж має бути твоя.

Інший варіант – повністю відмовитись від всього, вдавши рецепторну амнезію. Прикинутись, що ти забула дивовижний присмак, дотик і аромат; не пам’ятаєш кольору… Можна. Але тоді ти насправді точно не любила дуже міцного зеленого чаю. Пила за компанію з подругами, колегами, насправді мріючи прийти додому і заварити улюблений пакетик з трьома кубиками цукру. Просто підтримувала компанію.

Чи любила? Але не міцний. Такий, що відчутно улюблений аромат, але смаку не зрозуміло. Тобі здавалось, що це і є сам пік – цей запах. Примара справжньої свободи. Але тобі підходить. Це твоя золота серединка. Молодець! Справді, без іронії… Таких більшість. Вони легко переключаються з зеленого на фруктовий і не бачать проблеми у різних варіаціях чайових поєднань. Вони заслуговують оплесків. Це справжні жінки – готові піти на поступку, але компроміс за компроміс. Вони різні: коли треба – ніжні і з медом; колись і цукром приторно розбавляють напій; інколи стоятимуть на своєму, як би гірко це не було, але добре для них все. Це щастя у варіаціях.

Комусь взагалі дивно. Як можна пити чай без цукру? Як вирішувати свою долю самому? Як жінка може сама визначати для себе ношу? Їй з дитинства насипали багато цукру в чашку, бо саме так, а не інакше має бути. І вона пила. Пила з превеликим задоволенням, смакуючи кожен ковточок, адже це так солодко, так ніжно і відчутно, що про тебе хтось дбає. Ти любиш залежність. Ти вразлива і ти теж справжня жінка. Але ти шукаєш опору. І, навіть якщо прикидаєшся перед іншими вільною, – ти залежиш від нього. Підсвідомо, нехотячи чи навіть не розуміючи цього, але залежиш. Просто від його близькості.

А я з дитинства ненавиджу солодкий чай. Скільки б прабабця з дідом не описували його переваг – я в такому випадку обирала просто воду. П’ю терпкий, морщусь і така щаслива від цього. Часто проявляється пристрасть до солодкого. Обожнюю солодощі. Всі, крім чистого цукру. Це пристрасть, не любов. Хоча, можливо і своєрідна любов до пристрасті. Вона всюди, але спалахує миттєво і після вдоволення шоколадкою зчезає на невизначений час. А інколи так хочеться кави-3-в-1! Перепади в настрої. Люблю фруктовий, але теж гіркий, настояний. Важко знайти людину, що має таку ж схильність. Це дивно і аномально. Але це просто вміння бути собою. Якоюсь мірою тваринний інстинкт самозахисту такої людської натури… Це просто чай без цукру.

Ідеальний варіант – людина, що не просто прийме тебе з цим бажанням самозбереження особистості, не тільки зрозуміє і розділить його, а й полюбить зелений чай. Або любитиме з самого початку. Ви не просто питимете його разом, не просто готуватимете одне одному, а й вибиратимете разом наступну пачку і новий смак. Разом віддасте за нього все і підете на компроміс. Це класно! Це і є всім! Може тоді згодом ви і до цукру звикнете, і до цукерок, і до кави з молоком. Але разом. Тільки разом. Самі захочете спробувати і це несподівано сподобається. О, а скуштуйте колись каркаде! Квіти гібіскусу – це взагалі без коментарів. Варто спробувати вдвох!

P. S. – Безмежно дякую своєму таткові, який вже двадцять два роки ділить з мамою зелений чай. Тепер і без цукру . Таких справжніх мужчина зараз мало… Ех, шкода.

СПОДОБАЛОСЬ? КОРИСНО? ЗБЕРЕЖИ ТА ПОДІЛИСЬ З ІНШИМИ!
Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Pin on PinterestShare on VKShare on RedditShare on LinkedInEmail this to someone
Мітки:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *